Міраж

Хлюпоче море лагідно і щиро.
Між небом і землею я один.
І знову ти мені перед очима
Стоїш у білій сукні край води

І поглядом показуєш неначе
Туди, де наші сходяться стежки.
А всі ті дні, що я тебе не бачу,
Між мною і тобою — як віки.

Над плесом спіле сонце бронзовіє.
Кохана, дай торкнутись хоч плеча!..
Отак приходить, мабуть, божевілля —
Лише його мені й не вистача.

А море ніжно горнеться до степу,
І світ німує, мудрий, як Сократ.
Тебе мені не бачити — нестерпно.
А бачити — нестерпніше стократ.

Про вірш

Щемливий приморський міраж коханої жінки у білій сукні, де неможливість зустрічі межує з болісним божевіллям серця.

Південні моря були для Мозолевського простором глибокого самозаглиблення під час археологічних розвідок Приазов'я.

Міраж як оптичний феномен степового примор'я стає у вірші символом недосяжності бажаного щастя.

П'ятистопний ямб із перехресним римуванням. Стриманий елегійний тон із поступовим наростанням внутрішньої драматичної напруги.

Класичний пейзажний мінімалізм: лагідне море, бронзове сонце, самотня біла постать на піщаному березі.

Примарний образ жінки біля води настільки реалістичний, що герой боїться втратити розум від неможливості торкнутися бодай її плеча.

Мудрий спокій природи, що «німує, мудрий, як Сократ», контрастує з розпачем людини, розлученої з коханою на цілі віки.

Фінальний парадокс «Тебе мені не бачити — нестерпно, а бачити — нестерпніше стократ» концентрує всю трагедію неможливого кохання.

Теми: міраж · море і степ · біла сукня · розлука · любовний біль