Монолог до мами
Борис Мозолевський
На тих стежках за дальніми степами,
За полинами, сизими від мли,
Де ноги Ваші зранені ступали,—
Терни колючі, мамо, наросли.
Зберу увесь набуток свій у жменю.
Важкий мій плуг, пісна моя рілля!
Ви так хотіли щастя задля мене!
Не дочекались… Пухом Вам земля…
Я все іду, й всього мені замало —
Доріг і звершень, друзів і мети.
Ви щось таке на світі знали, мамо,
Чого мені повік не осягти!
Як часто я, коли в душі досада,
Коли не піддається висота,
Вас кличу не докличусь на пораду!
Та голос мій до Вас не доліта…
І знов лежу і думаю ночами,
Бо світ цей мій і в ньому все моє!..
Вже наче й треті півні прокричали,
А день не йде, і сонце не встає.
І озирнусь на шлях свій, серцем збитий,
Прониже груди холодом в імлі: .
На тих стежках, де я горів для світу,
Щось гостре пробивається з землі.
Про вірш
Сповідницьке звернення поета до матері, сповнене синівського покаяння, вдячності за стійкість і пам'яті про повоєнне сирітство.
Історія
Мати поета, Катерина Бабенко, сама виростила сина в повоєнному степовому селі Миколаївка на Миколаївщині після загибелі чоловіка на фронті.
У зрілі роки Мозолевський часто повертався думками до матері, гостро переживаючи свою вину за рідкісні приїзди та важку селянську долю найріднішої людини.
Форма
П'ятистопний ямб із перехресним римуванням. Плин вірша нагадує задушевну сповідь із переходами від теплого спогаду до каяття.
Образність насичена реаліями рідного південного села: сизі полини, курява степових доріг, натруджені материнські руки.
Як читати
Ліричний герой подумки цілує зранені материнські ноги, які колись ступали колючою стернею, аби врятувати малого хлопчика від голоду й холоду.
Поет картає себе за те, що столичні клопоти й метушня віддалили його від рідного порога, де мати самотньо чекає вістки коло вікна.
Образ матері підноситься до святості: вона є берегинею родової сили й живою совістю, перед якою вимірюється справжня вартість усіх людських здобутків.
Теми: мати · синівська любов · покаяння · повоєнне дитинство · Миколаївщина