На самоті
Борис Мозолевський
Гуляю по Донеччині.
Ти плачеш десь? Пусте!
Світи мої заклечані
В зелене й золоте.
Де рус із половчанином
Виходили на прю,
Тендітні донечаночки
Впливають у зорю.
І ваблять синім поглядом,
І погляд той — як ніж.
А ти далеким спогадом
У Києві стоїш.
Стурбоване чи радісне
Твоє лице бліде?
Чи, може, під міськрадою
Тебе хтось інший жде?
Іди за ним, ти вільна.
У Сочі їдь, в Афон…
Безглуздо й божевільне
Німує телефон.
Не бійся — призвичаюся.
Найважче — ждать кінця.
Тендітні донечаночки
В очах несуть сонця.
Чого ж до тебе лину
Думками, чом горю?..
Іду і без упину
З тобою говорю.
Про вірш
Самотня мандрівка Донеччиною, де крізь історичні тіні половців і привабу синьооких донечанок невідступно постає образ залишеної в Києві коханої.
Історія
Донеччина для Мозолевського-археолога була ареною літописних битв русичів із половцями на річці Калці та краєм нових індустріальних міст.
Вірш передає стан гострої самотності людини в готельному номері, коли мовчання телефона стає нестерпною мукою.
Форма
Чотиристопний ямб із перехресним римуванням. Ритм спокійної ходи мандрівника, за яким приховано внутрішній неспокій.
Контраст теплого золото-зеленого донецького краєвиду та далекого блідого обличчя київської обраниці.
Як читати
Зустрічі з місцевими красунями не розвіюють туги: їхні погляди ранять, наче ніж, проте серце залишається прикутим до далекої столиці.
Тривожні здогади про те, чи чекає жінку під міськрадою хтось інший, оголюють ревнощі та безпорадність перед відстанню.
Безперервний внутрішній монолог доводить, що справжня душевна близькість долає будь-які географічні кілометри.
Теми: Донеччина · самотність · розлука · Київ · ревнощі й туга