На стежині коло кладки…
Борис Мозолевський
На стежині коло кладки
Ще й трава не наросла —
Я іще мале хлоп’ятко
Із глибинного села.
Весь мій світ — навколо хати
З дивним видом на війну.
Я не вмію ще й брехати,
Це я потім осягну.
Я піду іще в матроси,
Поведу літак в політ.
Пошурую топки трохи —
Всього тільки десять літ…
Я проб’юсь іще таранно
В світ, задивлений в красу,—
Золотою пектораллю
Його небо потрясу!
Обросту, немов лускою,
Всяким дріб’язком іще.
Та таких дурниць накою! —
Сором серце обпече.
А поки що вийшов з хати —
Квітнуть ружі край вікна.
Бабу Хорчиху кохатиму! —
Ліпить півники вона.
Про вірш
Пророчий автобіографічний вірш про хлопчачі мрії, важкі життєві університети та віщування відкриття Золотої пекторалі.
Історія
Створений невдовзі після відкриття Мозолевським Золотої пекторалі у Товстій Могилі (21 червня 1971 р.), що принесло йому світову славу та врятувало від цькування КДБ.
Поет оглядає власну біографію: сільське дитинство в Миколаївці, службу авіатором і довгі роки вимушеної праці кочегаром у київських котельнях через опалу.
Форма
Чотиристопний хорей із перехресним римуванням. Бадьора, майже казкова інтонація поступово переростає у драматичне осяяння долі.
Оповідь ведеться від імені малого хлопчика, який сміливо проєктує власне велике майбутнє.
Як читати
Рядки «Пошурую топки трохи — всього тільки десять літ... Золотою пектораллю його небо потрясу!» вражають містичною точністю здійснення поетичного віщування.
Поруч із планетарним масштабом археологічного тріумфу постають теплі побутові деталі села: хлопчик біжить любити бабу Хорчиху, яка ліпить глиняні півники.
Вірш стверджує силу віри митця у своє покликання та нерозривну єдність народних джерел із науковим подвигом.
Теми: автобіографія · Золота пектораль · пророцтво долі · кочегарка · дитинство