Неоліт

монолог

Над степом повінь місячна пливла,
Я гола йшла, збирала квіт ромену.
В моїх очах кипіла синя мла,
І місяць цілував мені рамена.

За балкою дві ватри на горі,
А на землі ще ні межі, ні вежі.
Дві білі мої втіхи, дві зорі,—
Кому дам спити вашої пожежі?

О непорочна святосте зачать
Над прірвою бездонно-голубою!
Ти чуєш, світе,— лебеді ячать?
І олені ідуть до водопою.

Луна, мов дзвін, над степом прогула,
І гурт завмер сторожко край дороги.
Чатує там на оленів стріла,
І ось один з них сумно скине роги.

На жовтім рінні розтечеться мак,
Він похитнеться і сповзе додолу.
Тоді стрункий, засмалений юнак
Його на спині понесе додому.

Я тільки подивлюся і піду
В блакитну повінь, в місячну завію.
На срібні зела мовчки упаду
І тихими вустами споловію.

Про вірш

Поетичний монолог первісної жінки про непорочну чистоту зачать, гармонію з дикою природою та жертовність на світанку людства.

Як історик та археолог, Мозолевський досконало знав матеріальну й духовну культуру кам'яної доби в степовій зоні України.

Твір створено у формі історико-психологічної реконструкції первісного світовідчуття пращурів до виникнення штучних меж і законів.

П'ятистопний ямб із перехресним римуванням. Підзаголовок «Монолог» визначає сповідальну, задушевну інтонацію первісної жінки.

Образна система ґрунтується на архетипах: місячна повінь, квіти ромену, олені біля водопою, мисливська стріла.

Героїня крокує оголеною нічним степом, де «ще ні межі, ні вежі», втілюючи первісну невинність буття в абсолютній єдності з космосом.

Смерть оленя від стріли юнака сприймається без жорстокості — як природний закон продовження роду, де мисливець годує сім'ю.

Фінальне розчинення жінки у місячній завії на срібних зелах підкреслює циклічність і вічність первісної гармонії.

Теми: неоліт · первісний світ · монолог жінки · олені і полювання · єдність із природою