Ми в курені прокинулись вночі.
Далекий вогник блимав на оборі.
Кричали десь над Ніжином сичі,
І небо в сад обтрушувало зорі.
Я раптом зрозумів: ця ніч мине
І я вже сам піду в ще довші ночі.
Твоя рука тоді знайшла мене,
І губи обпекли вуста і очі.
Ми вийшли в сад. Під місяцем вночі
Горіли сизо далі нахололі.
Кричали десь над Ніжином сичі,
І спав мороз під яблунями долі.
Елегійна замальовка нічного саду біля Ніжина, де містичне відчуття неминучої розлуки зливається з трепетом раптової ніжності. Нічна природа стає дзеркалом тривожного людського передчуття.
Вірш увійшов до збірки «Вересневий промінь» (1976). Образи Ніжина та Чернігівщини мають глибоке автобіографічне коріння для Мозолевського, пов'язане з навчанням у Ніжинському педагогічному інституті імені Миколи Гоголя, де гартувався його поетичний талант.
Для лірики автора характерне органічне поєднання конкретного географічного топосу з універсальними філософськими роздумами про плинність життя та крихкість людського щастя.
Чотиристопний ямб із перехресним римуванням (AbAb), що вирізняється бездоганною евфонією і співучістю.
Кільцева структура першої та останньої строф (рефренний повтор рядка «Кричали десь над Ніжином сичі») замикає часопростір вірша в тривожне магічне коло ночі.
Вірш будується на тонкому психологічному парадоксі: момент найвищої інтимної близькості в курені під зоряним небом раптово затьмарюється спалахом інтуїтивного знання про неминучість розлуки («ця ніч мине і я вже сам піду в ще довші ночі»).
Природні деталі несуть потужне символічне навантаження. Зорі, що обтрушуються в сад, контрастують із холодом реальності, а крик сича традиційно виступає вісником фатальних змін і розриву.
Образ морозу, що спить під яблунями долі, у фіналі поезії матеріалізує приховане похолодання почуттів. Кохання усвідомлюється як єдиний теплий острівець перед безмежним простором життєвих випробувань.
Теми: нічний пейзаж · елегійний настрій · тривожне передчуття · інтимна лірика · ніжинські мотиви