Пройдемося до кемпінгу —
І скінчено, і все.
А явори пікетами
Виходять до шосе.
І сосни у Святошині,
Від сонця голубі,
Пливуть назустріч осені,
Вклоняючись тобі.
Неначе двійко чаєчок
Над стомленим шосе,
Очима попрощаємось,
І вітер рознесе
На всі чотири сторони,
Як листя із берез,
І наші дні, і стогони,
І радощі без меж.
І сосни у Святошині,
Струсивши хмари з крил,
Від крику перекошені,
Зламають небосхил.
Драматичний урбаністично-природний пейзаж розриву, де святошинські сосни та шосе стають свідками остаточного прощання двох закоханих. Вітер розвіює людські почуття, а природа болісно кричить разом із серцем.
Вірш написаний у київський період життя Бориса Мозолевського (Святошин — західна лісопаркова околиця Києва з віковими сосновими борами та виїздом на автотрасу).
Шосе, кемпінг і дорожні простори часто слугували для поетів-шістдесятників метафорою життєвого роздоріжжя, де приватні людські почуття піддаються випробуванню відчуженим простором цивілізації.
Тристопний амфібрахій із перехресним римуванням. Ритмічна пружність стопи передає рух дорогою, ходу вздовж шосе та динаміку наростання емоційної напруги.
Синтаксичні паралелізми та експресивна градація підсилюють ефект психологічного зриву в кульмінації.
Топос кемпінгу та приміського шосе створює атмосферу тимчасовості й перехідності. Останній спільний крок уздовж траси підводить безповоротну риску під коханням («Пройдемося до кемпінгу — і скінчено, і все»).
Природа у вірші олюднена й напрочуд активна: явори виходять пікетами, блакитні сосни спершу чемно вклоняються, а у фіналі розпачливо ламають небосхил своїм криком. Цей експресіоністичний жест розширює масштаби приватної драми до космічного зламу.
Порівняння закоханих із парою чаєчок над стомленим шосе увиразнює їхню крихкість і беззахисність перед холодними вітрами долі, які безжально розвіюють дні, радощі й стогони.
Теми: розлука · київський пейзаж · експресіонізм почуттів · осінній мотив · драматургія розриву