Освідчення
Борис Мозолевський
У тім саду, де вишні спіли
І місто снило віщі сни,
Колись міщанство знавісніле
Мене притисло до стіни.
Воно поріддям хизувалось,
По шию сидячи в багні.
Воно саме собі здавалось
Єдиним сонцем у вікні.
Воно на всі мої зітхання
Сміялось: що таке душа?
Воно кривилось: що — кохання,
Як за душею ні гроша?
Воно рекло про те, що раю
Не може бути в курені.
Що краще жити в хаті скраю,
Ніж лізти в січі навісні…
А я любив його, міщанство…
Обличчя ніжного овал…
Я ті вуста, примару щастя,
Себе забувши, цілував.
Ні, не пручалось! — дозволяло.
Бо квітли зорями світи.
Бо і саме, напевне, хляло
Без чистоти і теплоти.
Бо сподівалося: притихну,
Піду за ним на манівці.
І власну матиме притику,
І журавель, гляди, в руці…
Та не взяла мене отрута,
Той мед — солодкий, аж гіркий.
Порвав, неначе власні пута,
До нього всі свої стежки.
Кого сьогодні обіймає?
Кому дає свої вуста?
Яку із того користь має?
А втім, яка мені біда?
Про вірш
Шляхетний маніфест вільного кохання, де ліричний герой відмовляється бути тюремником чи сторожем чужої долі, визнаючи за обраницею абсолютну свободу вибору та почуттів.
Історія
Поезія входить до збірки «Любов сестро моя» (1982). У зрілій ліриці Мозолевського формується особливий етичний кодекс любові, заснований на повазі до суверенності іншої особистості.
Вірш полемізує з традиційним патріархальним або егоїстичним розумінням кохання як власності, утверджуючи високі лицарські ідеали безкорисливого служіння.
Форма
Чотиристопний ямб із чітким перехресним римуванням (AbAb). Афористична стислість фраз надає висловлюванню ваги морального маніфесту.
Синтаксичні антитези («не варта і не сторож», «не молю — благословляю») структурують внутрішню діалектику думки.
Як читати
Початкова декларація («Я не молю: будь вірною мені!») руйнує стереотипи любовних благань. Поет усвідомлює, що справжня вірність не може бути наслідком примусу чи жалю — вона має сенс лише як добровільний дар.
Відмова від ролі наглядача свідчить про високу духовну зрілість ліричного героя. Любов постає не як взаємні кайдани, а як простір абсолютної довіри, де кожен вільний обирати власний шлях.
Така етична настанова не зменшує сили пристрасті, але очищує її від ревнощів і дріб'язкового егоїзму, підносячи почуття до рангу священного й вільного волевиявлення людського духу.
Теми: філософія кохання · свобода і довіра · етичний кодекс · жертовність · інтимна зрілість