Ще довго так в твоєму голосі
Дзвеніли сміхом кришталі.
Блідо-рожеві гладіолуси
Прощально шерхли на столі.
І в передзахіднім промінні
З блакитно-білої імли
Ще довго так вуста кармінні
Мені трояндами цвіли.
А ти вже йшла, ішла назавше,—
В журбі від маківки до п’ят,—
Своєї долі не впізнавши
У найсвітлішому із свят.
Не раз насню іще ночами,
І спомин серце обпече:
Цілую довго і нестямно
Тебе в сумне твоє плече.
Сповнена ностальгії поема прощання, де в’янення блідо-рожевих квітів на столі стає символом згасання великого й нездійсненого щастя. Спомин про дотик і поцілунок пече серце крізь роки.
Поезія належить до збірки «Вересневий промінь» (1976). Осіння образність є лейтмотивом творчості Мозолевського, де в'янення природи співвідноситься з підбиттям емоційних та життєвих підсумків.
У цьому творі поет розгортає класичний романтичний сюжет непоправної втрати спорідненої душі, коли справжня цінність взаємин усвідомлюється лише в мить остаточного прощання.
Тристопний анапест із чергуванням жіночих і чоловічих закінчень у катренах (перехресне римування), що створює плавний, вальсуючий ритм прощальної елегії.
Алітерації сонорних [л], [р] та свистячих підсилюють кришталеву дзвінкість дівочого сміху і шерхітливий звук сухого квіткового листя.
Натюрморт із блідо-рожевими гладіолусами на столі функціонує як об'єктивна кореляція душевного стану ліричного героя. Їхнє в'янення на очах увиразнює незворотність краху інтимної гармонії.
Зоровий ряд насичений тонкими колористичними переходами: кришталевий сміх, блакитно-біла мла, кармінні вуста і рожеві пелюстки творять імпресіоністичне полотно спомину, сповнене витонченого смутку.
Фінальний акорд твору концентрує біль пізнього прозріння: кохана пішла назавжди, не зумівши розпізнати свою долю. Спомин про нестямний поцілунок у сумне плече перетворюється на вічний внутрішній опік пам'яті.
Теми: прощання · ностальгія · втрачене кохання · осінній смуток · пам'ять серця