Солдати Вітчизняної Ввійни
Борис Мозолевський
Схиляються у траурі знамена.
Змовкає мідь оркестрів молода.
І знов нас викликають поіменно,
І хтось в строю за нас відповіда.
Яка доба звелась над білим світом!
Яка зоря над обрієм зійшла!
Хай буде вам найвищим заповітом
Любов, що нас на подвиги вела.
Ми ворога уміли зустрічати.
Ми не про себе думали тоді.
Нас кулі цілували — не дівчата,
Щоб ми лишались вічно молоді.
Нам сотні літ зозуля налічила.
З них двадцять лиш відміряла війна.
Та поки є на світі Батьківщина —
Живі із нею й наші імена.
Про вірш
Урочистий реквієм і вірш-присяга полеглим воїнам, чиї імена навічно вкарбовані в буття рідної землі.
Історія
Тема Другої світової війни для Мозолевського мала глибоко особистий вимір: його батько Микола Мозолевський загинув на фронті під час боїв у Німеччині, і майбутній поет зростав напівсиротою.
Поезія належить до періоду творчого становлення автора, коли він прагнув поєднати громадянську скорботу за загиблими з високим етичним пафосом обов'язку нащадків.
Форма
Чотиристопний ямб із класичним перехресним римуванням надає віршу карбованого, маршового звучання військової клятви.
Твір витримано у формі колективного монологу полеглих бійців, які промовляють із вічності до живих поколінь.
Як читати
Поіменний виклик у строю стає символічним мостом між живими й мертвими: доки живе Батьківщина, доти живими залишаються імена її захисників.
Метафора «нас кулі цілували — не дівчата, щоб ми лишались вічно молоді» трагічно переосмислює обірвану юність солдатів, у яких війна відібрала мирне щастя.
Твір утверджує патріотичну жертовність як найвищий етичний заповіт, що перемагає тлін і дарує воїнам безсмертя в пам'яті народу.
Теми: пам'ять полеглих · Друга світова війна · вічність імен · вірність Батьківщині · жертовність юності