Стугоніло, гуготіло,
Все палило навкруги.
Біла спрага твого тіла
Не вміщалась в береги.
Сповивалися серпанком
Білі ружі між отав.
Білий місяць на світанку
Поза лозами розтав.
І над сонними житами
Крізь вогненні ятері,
Наче лебеді, злітали
Білі руки на зорі.
На ставку скрипіли весла,
Веслували в ніч скупу.
Стежки біле перевесло
Слалось в безвість по степу.
Пристрасна поетична експресія нічного кохання, де полум'яне почуття розливається подібно до повноводої степової стихії.
Інтимна лірика Мозолевського вирізняється особливою пристрасністю, де людські почуття нерозривно пов'язані з величчю степової природи та нічного неба.
Твір належить до періоду поетичної зрілості, коли автор віртуозно поєднував звукописні ефекти з яскравими зоровими контрастами.
Чотиристопний хорей із перехресним римуванням. Багатий алітераційний лад («стугоніло, гуготіло», «біле перевесло»).
Контраст бурхливого звукового зачину і тихої сутінкової тиші фінального веслування крізь ніч.
Гул і стугін стихії виступають метафорою нестримного тілесного пориву закоханих, чия біла спрага не вміщається у береги буденності.
Образи білих лебединих рук, що злітають над житами у вогненних ятерях, надають чуттєвій пристрасті піднесеного міфологічного звучання.
Фінальний образ стежки, що білим перевеслом стелеться в степову безвість, поєднує екстаз щастя з тривогою перед невідомим майбутнім.
Теми: пристрасть · інтимна лірика · степова ніч · білі руки · звукопис