Синьооко зітхали озера.
На лататті тремтіла роса.
Сосни пружні підносили жерла
І текли в молоді небеса.
Синьооко безодня зітхала,
Ту зелену сотаючи рунь…
Подивись мені в очі, кохана,
І безсмертям весни зачаруй.
Щоб колись в незапам’ятних ерах,
Погляд юнки відбивши в собі,
Синьооко зітхнули озера,
Пригадавши твої голубі…
Витончена пейзажно-інтимна медитація про вічність краси, де погляд коханої жінки відбивається у дзеркалі прадавніх озер.
Навіяний подорожами лісостеповими й поліськими регіонами України з їхніми реліктовими озерами та віковими сосновими борами.
Мозолевський розвиває пантеїстичну концепцію єдності людської душі з природою, де любов стає гарантом безсмертя.
Чотиристопний амфібрахій із перехресним римуванням. М'який коливальний рух строфи нагадує плескіт тихої озерної хвилі.
Колористична домінанта синього й блакитного кольорів об'єднує небеса, озерну гладінь та очі коханої.
Синьоокі озера постають одухотвореними очима самої землі, що зітхають серед зеленої руні й відбивають молоді небеса.
Поет благає кохану зачарувати його весняним поглядом, щоб через незліченні тисячоліття цей відблиск повторився в очах іншої дівчини майбутнього.
Твір оспівує нерозривний ланцюг любові як головний закон збереження духовної енергії у всесвіті.
Теми: синьоокі озера · краса коханої · вічність весни · єдність із природою · медитативна лірика