Це ти, моя юносте? Здрастуй.
Прости. Привітаймось. Це я…
А весни насіяли рясту,
Аж сонцем зітхає земля.
Прости, моє диво зелене,
За те, що тебе не вберіг.
Іди, не хвилюйся про мене,
Я весь у розвої доріг.
А раптом спіткнуся від бігу —
Вбери у барвінок мене…
А зими насіяли снігу,
Аж небо уже крижане.
Щемливий діалог із власною відлетілою юністю, усвідомлення невблаганного бігу літ від весняного розквіту до крижаної зими.
На межі сорокап'ятиріччя Мозолевський дедалі частіше озирався на пройдений шлях, осмислюючи здобутки й втрати свого нелегкого покоління.
Образ юності як «зеленого дива» уособлює чистоту первісних поривань, ще не затьмарену компромісами та життєвими травмами.
Чотиристопний анапест із перехресним римуванням. Елегійний меланхолійний ритм із численними риторичними звертаннями й трикрапками.
Контраст весняного рясту й крижаних зимових снігів як алегорія життєвого циклу людини.
Поет просить пробачення у своєї юності за те, що не вберіг її цвітіння у шаленому коловороті доріг, розкопок і розчарувань.
Прохання «А раптом спіткнуся від бігу — вбери у барвінок мене» спирається на народну традицію вшанування передчасно згаслого життя барвінковим вінком.
Вірш сповнений мужнього стоїцизму: митець приймає прихід життєвої зими спокійно, без відчаю й жалю.
Теми: прощання з юністю · елегія літ · весна і зима · барвінок · плин часу