Я встав серед ночі і вийшов у степ,
У скошене царство моє опівнічне,
Де місяць над стернями наче затерп
І лив у пітьму своє світло магічне.
Воно колихалось, густе, як меди,
Таке золоте і терпке, аж зелене,
Що можна було розпізнати сліди
Усіх, що ходили цим степом до мене.
Озвався бугай — покотилась луна,
Поволі затихла у травах зарічних.
Стогнала в могилі чиясь таїна —
Безмежна, як степ, і глибока, як вічність.
Магічна зустріч археолога з нічним степом, де в золотому місячному світлі оживають сліди тисячоліть і таємниці курганів.
Нічні виходи у відкритий степ під час археологічних експедицій були для Мозолевського особливим ритуалом єднання з минулим. У тиші ночі він гостро відчував дихання похованих скіфів.
Твір став одним із програмних віршів української археологічної лірики, поєднавши фахову пристрасть дослідника з містичним прозрінням поета.
Чотиристопний анапест із перехресним римуванням. Ритм неспішний, ваговитий, що імітує ходу людини по нічній скошеній стерні.
Густа метафорика світла й звуку: місячне сяйво густе, «як меди», луна бугая в річкових травах і стогін таїни в надрах кургану.
Степ постає скошеним опівнічним царством, де часові межі зникають, відкриваючи внутрішньому зору сліди всіх народів, що пройшли цим краєм.
Стогін таємниці в глибині могили — це голос предків, який не дає спокою дослідникові й кличе до відкриття істини.
Вірш розкриває археологію як священне покликання духовного воскресіння забутої національної історії.
Теми: нічний степ · археологія · кургани і могили · сліди предків · місячне світло