Тихо як — ні шелесту, ні сплеску!
Світло як — в душі і навкруги!
Я чекав, і ось воно воскресло,
Повінню зламавши береги.
Світ світає? Зацвітає вишня?
Я з тобою — спи, кохана, спи.
Як воно таке із нами вийшло
На шпилястім гребені доби?
Стрілись, наче кремінь і кресало,
Досвід мій і молодість твоя.
Десь далеко скрипка воскресає,
Славлячи святе твоє ім’я.
Аве, день, коли в цей світ прийшла ти!
Аве, тінь коханої руки!
Аве, бровеня твоє підняте,—
На віки!
Урочистий гімн раптовому воскресінню любові, де зріла мудрість поета стрічається з юною весняною чистотою коханої.
Пізня інтимна лірика Мозолевського сповнена глибокої вдячності долі за прихід кохання, що повернуло радість буття у зрілі роки.
Твір витримано у піднесеній інтонації осанни, де латинське звернення «Аве» надає почуттю сакрального звучання.
Чотиристопний ямб із перехресним римуванням і коротким карбувальним фінальним рядком у строфі.
Музикальність вірша підкреслюється образом далекої скрипки, що воскресає на світанку.
Прихід любові уподібнюється до весняної повені, яка ламає крижані береги душі й наповнює все навколо сліпучим світлом.
Зустріч зрілого життєвого досвіду поета і юності обраниці спалахує, наче кремінь і кресало, народжуючи нову гармонію на гребені доби.
Потрійне благословення «Аве, день... Аве, тінь... Аве, бровеня...» підносить кохану жінку до образу божества, чия присутність освячує життя.
Теми: прихід кохання · гімн любові · Аве · відродження душі · досвід і юність