Хрущав граніт на щелепах дробарки.
Спливав Печерськ у банях-цибухах.
По зміні я виходив з кочегарки,
І ранок в небо співом вибухав.
І вже асфальтом до моста Патона,
Ще тепла від молочної роси,
Котилася ріка мого бетону
І втілювалась в білі корпуси.
Вони під сонце зводились чеканно,
І нашим злетам заздрили орли.
Душа іще на подвиги чекала,
А наші дні вже подвигом були.
Енергійний автобіографічний спогад археолога й поета про молоді роки роботи кочегаром у Києві, де важка фізична праця на залізобетонному заводі поєднувалася з передчуттям великих життєвих звершень.
Борис Мозолевський (видатний український археолог, першовідкривач золотої Скіфської пекторалі з Товстої Могили та водночас проникливий поет) у 1960-ті роки після розформування авіаційного училища та відмови від компромісів із радянською системою змушений був майже 10 років працювати кочегаром на заводі залізобетонних виробів у Києві.
Вірш присвячений цій кочегарській юності на берегах Дніпра, яку поет згадує не з образою, а з гордістю за пройдений гарт.
Чотиристопний ямб із перехресним римуванням. Карбований, динамічний ритм передає рух заводських механізмів, гул дробарки та сплеск ранкової енергії.
Контрастна метафорика: щелепи кам'яної дробарки та бані-цибухи печерських церков, гаряча кочегарка й ранковий спів неба.
Твір розкриває романтику київського індустріального ранку: після нічної зміни в кочегарці герой спостерігає, як Печерськ виринає з туману, а до моста Патона котиться гаряча ріка виробленого бетону, що стає білими корпусами новобудов.
Фізична праця осмислюється як творчий внесок у розбудову міста: руки кочегара й робітників творять матеріальну основу життя, гідну заздрощів орлів.
Фінал формулює глибокий парадокс долі Мозолевського та його покоління: «Душа іще на подвиги чекала, / А наші дні вже подвигом були». Буденна важка праця виявилася справжнім подвигом стійкості й людської гідності.
Теми: заводська юність Мозолевського · київський залізобетонний завод · кочегарка і міст Патона · будні як подвиг · ранок над Печерськом