Так близько мій край заповітний:
Лиш гори отсі перейти,
І міг би я з серця свойого
Всі скорбі життя зволікти.
І міг би я знов привітати
І молодість світлу мою,
І ту, що любив я так довго,
А може, ще й досі люблю.
Десь там вона ходить самітно
І згадує давні літа,
І слід її в полі широкім
Цілують шовкові жита.
А я безпоривно згасаю
За пасмами гір мовчазних
І тільки задумаюсь часом,
Як сонце заходить за них.
Ностальгійна елегія про близький і водночас недосяжний заповітний край за горами, де блукає самітна незабута юнацька любов.
Твір увійшов до збірки «Ліричні поезії» (1922) і передає трагедію кордонів та розлук, які розірвали Україну після воєнних дій і встановлення нових демаркаційних ліній.
Гори виступають не лише географічною перепоною, а й символом неподоланної стіни часу між зрілістю та втраченою юністю.
Чотиристопний ямб із чергуванням чотиривіршів із перехресним римуванням; плавний елегійний ритм сповіді.
Мелодійні переливи з теплим вокалізмом, що відтворюють тихий сум і безнадійне прагнення повернутися назад.
Парадокс географічної близькості («Так близько мій край заповітний: / Лиш гори отсі перейти») контрастує з екзистенційною неможливістю повернення.
Мрія про повернення до краю юності асоціюється зі скиданням усіх життєвих скорбот і зустріччю з тією, яку ліричний герой «любив так довго, а може, ще й досі любить».
Образ жінки, що самітно ходить десь за перевалами й згадує колишні весни, забарвлює вірш у тони шляхетного лицарського суму та вірності почуттю крізь роки.
Теми: заповітний край · гори як перепона · юнацьке кохання · ностальгія · вірність пам'яті · збірка Ліричні поезії