І цей листочок,
Як я, – єдиний:
Не був ніколи
І знов не прийде,
Дитя і плеканець
Одної весни.
І цей листочок,
Як я, уп’ється
Любов’ю неба,
Землі красою;
І він пізнає
Таємну волю
І в творчім пориві
Розкриє серце
Яскравим цвітом.
Та осінь повіє
Холодом зорнім,
Блиском зловісним,
І він поникне,
І рідна гілка
Віддасть покірно
Свою дитину
Землі байдужій.
Листочку ярній.
Чи ти щасливий?
Нічим,
нічим я
Не більший від тебе.
Глибока пантеїстична елегія про смиренне усвідомлення крихкості буття, де людське «я» знаходить цілковиту гармонію й рівність із маленьким листком перед лицем байдужої вічності.
Вірш є одним із найпоказовіших зразків філософської медитації Свідзінського зрілого періоду, для якого характерне прагнення «стати травою», злитися з природним космосом, розчинитися в малому й непомітному. Поет свідомо уникав гучних декларацій доби індустріалізації та колективізму, зосереджуючись на мікрокосмі листка, травинки, променя сонця.
Твір відображає стоїчне прийняття смертності та незворотності законів буття. Усвідомлюючи власну самотність і незахищеність перед наступом жорстокої епохи, автор шукає опертя в абсолютній солідарності з усім живим, що приречене зів'янути й повернутися в землю.
Твір написано як білий вірш із виразною коломийково-дольніковою основою (несиметричні чотиривірші з домінуванням тристопного ямба та пірихіїв, без рими, але з чіткою внутрішньою ритмомелодикою та павзами). Відсутність кінцевих рим компенсується прозорим інтонаційним ладом і синтаксичним паралелізмом.
Ритміка наслідує дихання та природне коливання гілки, а звуковий лад сповнений м'яких приголосних («л», «н», «й», «с»), що підкреслюють беззахисність і трепетність листка.
Філософський стрижень вірша — екзистенційне рівняння людини й листка: «І цей листочок, / Як я, — єдиний». Поет наголошує на неповторності кожної окремої частки буття («не був ніколи і знов не прийде»), водночас вказуючи на її скороминущість («дитя і плеканець одної весни»). Доля рослини дзеркально повторює шлях митця: захват красою землі, пізнання таємної волі й самозречене розкриття серця «яскравим цвітом» творчості.
Кульмінацією стає прихід осені, змальованої через космічний холод («холодом зорнім, блиском зловісним»). Рідна гілка покірно віддає своє творіння «землі байдужій» — трагічний образ космосу, позбавленого сентиментальності. Фінальне запитання «Чи ти щасливий?» і підсумок «Нічим, нічим я / Не більший від тебе» звучать як маніфест граничного францисканського смирення та спорідненості з усім сущим.
Теми: пантеїзм і єдність із природою · крихкість життя · неповторність миті · стоїчне смирення · творче горіння · неминучість смерті