Лежать руїною палати гордовливі,
Кругом, буяючи, розполонивсь бур'ян;
Не криє виноград альтанки вимисливі,
І співним плюскотом не хлюпає фонтан.
В тіні алей, глибоких і пустинних,
Блукає тихо промінь осяйний,
Увечері рояля звук сумний
Не будить лип широковерховинних.
Черет і осока обняли сонний став.
І пусто скрізь. Лиш дівчинка порою,
В забутий парк забрівши самотою,
На галяві, серед високих трав,
Коли південь виблискує й палає,
Із бабки срібної візок собі сплітає.
Елегійний реквієм над руїнами колись гордого дворянського маєтку, де серед буйного бур'яну замовкли фонтани, а вечірній звук рояля більше не тривожить тишу вікових лип.
Поезія опублікована у збірці «Ліричні поезії» (1922) і є прямим відгуком на загибель дворянських садиб і палаців Поділля в полум'ї селянських бунтів і революцій 1917–1920 років.
Свідзінський не займається політичним засудженням, а оплакує загибель високої культури, музики й садового мистецтва, поглинутих диким хаосом часу.
П'ятистопний ямб високого елегійного звучання з перехресним і кільцевим римуванням.
Пластичний опис занепаду з вишуканими звуковими контрастами: колишній співний плескіт фонтанів і сумний звук рояля протистоять німому шелесту бур'яну.
Руїни «гордовливих палат» і вимисливих альтанок, переплетених бур'яном замість винограду, постають трагічним символом крихкості будь-якої матеріальної величі перед невблаганним колесом історії.
Тихі, пустинні алеї, де блукає самотній промінь, зберігають пам'ять про витончене життя духу: тут звучав рояль, велися задушевні бесіди, процвітали мистецтва.
Фінал вірша сповнений скорботного примирення: природа затягує рани, нанесені війною та руйнацією, перетворюючи палати на тихий пам'ятник минулій епосі.
Теми: руїни маєтку · загибель культури · звук рояля · історична пам'ять · дикий бур'ян і природа · збірка Ліричні поезії