Довірливих надій в юнацтві серце повне,
Кипить воно у мріях, як в огні,
І щастя нам ввижається чудовне
Прийдучого в неясній далині.
Та горе і літа, учителі сумні,
Надіяння розіб'ють безосновне;
Тоді, оглянувшись на перші наші дні,
Ми в них побачимо те щастя неуловне.
Так іноді пташок яскравих зграя
Поперед мандрівця у полі походжає,
І вабить зір його блискуче пір'я їх;
Та тільки він наблизиться до них,
Вони перелетять йому над головою.
І знов за ним збираються юрбою.
Глибокий філософський роздум про природу людського щастя, яке в юності ввижається попереду в туманній далині, але насправді ховається у згадках про перші дні буття.
Поезія опублікована у збірці «Ліричні поезії» (1922) і є зрілою елегійною рефлексією над вічною людською гонитвою за примарним майбутнім благополуччям.
Свідзінський розвінчує ілюзію прогресистського оптимізму, стверджуючи цінність прожитої миті та чистоти початку.
П'ятистопний ямб із чергуванням чоловічих і жіночих рим (класичні катрени та секстини).
Спокійна медитативна інтонація античної мудрості, в якій кожен рядок виважений, мов карбована максима.
Юність змальована як пора безпідставних і палких сподівань, коли серце кипить у мріях про казкове майбутнє щастя.
Час і життєве горе виступають «сумними вчителями», які безжально розбивають безосновні надії, позбавляючи людину наївних ілюзій.
Філософський катарсис приходить у зрілості: лише оглянувшись назад на початок свого шляху, людина з подивом розуміє, що справжнє щастя було з нею саме в ті перші, чисті й безтурботні дні, які вона не вміла цінувати.
Теми: природа щастя · юнацькі надії · горе як учитель · мудрість спогаду · філософська елегія · збірка Ліричні поезії